Атовці стають айтівцями

Життя команди DEC 7, 2020


Цю історію вдалої соціалізації розповіли Укрінформу програмісти ІТ-компанії з Мукачева Максим Козлов та Станіслав Козар. Обидва мають стосунок до збройного захисту Батьківщини: Максим - прикордонник, Станіслав - строковик Нацгвардії. Обидва були в АТО і багато бачили. Але говоримо ми не тільки про тодішні події, а і про один із напрямів, де військові - люди, що мають витримку та дисципліну, можуть знайти себе після служби. Хлопці переконують, що айтівцем може стати кожен атовець - тут головне не вища математика, а бажання рухатися вперед.


“КОЛИ ПОВЕРНУВСЯ З ОБ'ЄКТА В ДОНЕЦЬК - НАД В/Ч ВЖЕ ВИСІВ РОСІЙСЬКИЙ ПРАПОР”

Розмову з чоловіками починаємо, звісно ж, зі спогадів про службу.

- Моє перебування в армії - це не був вибір професії. Йшов 2014 рік, і я не хотів стояти осторонь, тому пішов служити. На той час за плечима уже був університет та пів року роботи в банку, - каже Станіслав Козар. - Ми несли службу в Донецьку. Наша
частина 3023 розташовувалася в самому місті, у Куйбишевському районі. Це були внутрішні війська, ми мали завдання по охороні особливо важливого об'єкту - складів із тротиловим запасом.

У червні нашу частину захопили. Я тоді саме ніс службу на об’єкті, біля складів. Як потім розповідали, прийшли “зелені чоловічки”, переговорили з командиром і сказали, що вони його сім'ю можуть привести в будь-який момент, поставити тут на коліна перед ним та вбити - ну, або він здає частину.

Коли ми приїхали з охорони об'єкта - на частині уже висів російський прапор. Хто саме там перебував на той момент - так звані “ополченці” чи російські військові, не знаю. Напевно, перші були виконавцями, другі командували процесом. Мені пощастило, що один із товаришів мав тітку в Донецьку. Вона привезла нам цивільний одяг, бо у формі ми б далеко не відійшли: місто на той час уже патрулювалося бойовиками.Так ми змогли виїхати звідти. Решту строку я дослужував у Львові. Тоді не було такого поняття, як закінчення терміну, бо нового призову не було. І в мене вийшло так, що замість 9 місяців я прослужив 19, - каже Станіслав Козар.


“МИ ЇХАЛИ НА СХІД ІЗ ЧІТКИМ УЯВЛЕННЯМ, ЩО ОСЬ-ОСЬ ВИПРЕМО ВОРОГІВ ЗВІДТИ”

- У мене історія простіша: мої батьки були військовими. У дитинстві об'їздили пів світу, якось жили навіть в Таджикистані. Я під час служби також пожив у різних регіонах України, але осіли і батьки, і я тут, у Мукачеві, - розповідає Максим Козлов.

Він прикордонник, підполковник ДПСУ, і в подіях 2014 року брав участь саме у складі прикордонної служби.

- Це була Луганщина, Красна Талівка, Станично-Луганський район. Тоді ми ще не оговталися від Криму - і одразу запалало на східному кордоні, почалися якісь незрозумілі рухи і дії, - пригадує Козлов. - На базі Західного регіонального управління ДПСУ були сформовані дві маневрені групи - третя та сьома. І коли треба було в черговий раз міняти їх на ротації, виявилося, що нема ким. Вийшло так, що я у званні підполковника пішов начальником кулеметного взводу. Я тих хлопців із “трійки”
перед їхнім від'їздом на Схід готував на навчаннях. А тут вийшло, що поїхав їх міняти.

Ми потрапили туди в липні, якраз в розпал обстрілів “Градами”. Якщо чесно, йшли з такими настроями, що ось-ось випремо їх звідти і все заспокоїться. Але вже за два місяці стало зрозуміло, що ні. Ми вийшли звідти по ротації в 10 числах серпня, а в 20-х вже мали Іловайськ. І вже було ясно, що “ось-ось” не настане.

Бачив, як з тої сторони москалі по нам гатять, був під обстрілами постійно. Якось наш табір згорів, добре, що документи залишилися. Нас досить швидко поміняли, тому що ми жили в молодому сосновому лісі, на так званому “нулі” - позиції постійно під обстрілами. Після нас туди вже ніхто не заходив. Ну бо справді неможливо було стояти: тільки щось відбудується - і одразу зноситься вщент. Останні три дні в 40-градусну спеку ми були без води. Я маю фото з того часу - ми там всі чорні від сажі. Словом, вогню ми нюхнули. Але виїхали нормально. Вважаю, це тому, що у нас були кадрові військові, тобто: наказ, виконання, ніякої самодіяльності. Дуже важливо ще: не пили. Рахували секунди від вистрілу до підриву снаряду, тоді по команді бігли і гасили. Якби не було такої самоорганізації та дисципліни - згоріли б там заживо! А так повернулися без втрат.

Я прослужив у ДПСУ до 2019 року, а тоді вийшов на військову пенсію. Були думки про те, що в 50 років ти вже нікому не потрібен, - а сидіти на пенсії і рибу ловити не хотілося. Тому взявся до перекваліфікації.


“ЩЕ НА СЛУЖБІ СЛУХАВ ОНЛАЙН-КУРСИ ТА РОБИВ ДОМАШКИ”

- Програмування було вашим варіантом соціалізації, я так розумію? Вибір був лише в тому, чим саме далі займатися?

- Я ще за два роки до пенсії вирішив, що піду саме в IT-сферу, - каже Максим Козлов. - І готуватися почав заздалегідь. Мав навички роботи із мовами програмування, але вирішив, що треба знати щось іще, крім Pascal. Самостійно вивчив на онлайн-платформі Python і JavaScript. Дивився лекції, виконував домашні завдання. Але після курсів зрозумів, що це все прекрасно, але у нас в Мукачеві з цим не працюють, тому почав вивчати PHP.

Цікавлюся, чому обрали саме програмування. Адже Стас економіст, Максим військовий, можна ж було першому в банку працювати, другому - викладати, наприклад...

- Я до служби в армії працював економістом в банку, - каже Станіслав. - Але зрозумів, що грошей, які я там заробляв, не надто достатньо для життя. Друг порадив спробувати програмування - пройди, мовляв, курси на Prometheus (українська платформа безкоштовних онлайн-курсів університетського рівня. - ред.), якщо тобі “зайде”, то буде дуже непогано. Це був онлайн-курс Гарвардського університету. На той момент у мене навіть комп'ютера не було, аби вчитися, - я попросив батьків мені його купити. Пізніше пройшов ще одні курси в Ужгороді. Було досить важко мені, непідготовленій людині, у це занурюватися. Але тоді в списку на Prometheus знайшов мукачівську компанію, яка давала очні курси з програмування. Був здивований, що у нас у містечку таке є. Подав заявку, що мені потрібна допомога офлайн-групи. Так потім у цій компанії і залишився працювати. Зараз уже чотири роки.

- У мене перша освіта інженерна, та від програмування далека. Але я цікавився мовами програмування, знав Delphi, застосовував це в роботі в ДПСУ - створював бази даних, програми різні, воно мені підсобляло. Ну а за мовою PHP теж прийшов на курси в мукачівській компанії. Мене це влаштовувало, бо не треба нікуди їхати з міста і була перспектива роботи. Курси закінчилися в березні, коли мені ще лишалося дослужити 4 місяці. Утім, наказ я отримав 2 серпня, а вже 7-го мене взяли на роботу як програмувальника. На пенсії так і не побував, - сміється Максим Козлов.


“ПТСР ДОГАНЯЄ, КОЛИ ЗАЙНЯТИСЯ НІЧИМ”

- А була мотивація внутрішня? Адже кажуть, що важко соціалізуватися після служби у війську, мовляв, стреси, травми даються взнаки, посттравматичний синдром...

- Ну, для синдрому - це ще рано. Він через 7 років наганяє людину, американці досліджували, - каже Максим. - Як правило, воно “доганяє” тоді, коли людина не соціалізована. Навіть якщо і виплати є, і пенсія, але зайнятися нічим — людина починає вдаватися до спогадів, і далі вже накриває. Я вам скажу зі свого досвіду, що стараєшся якось сильно не заглиблюватися в ті спогади. Взагалі. Найцікавіше, що мені не було там страшно. Але іншим разом як згадаєш, як почнеш аналізувати - думаєш: ну, блін, як я звідти живим вийшов?...

- Щодо мене, то просто є розуміння: там - то було там, а тут ти мусиш жити іншими поняттями. Тебе ніхто не забезпечує і тобою не керує: сам собі ставиш завдання і сам їх виконуєш. Ну і шукаєш для цього засоби, - каже Станіслав. - Кожен має власне поняття про здобутки, якийсь рівень життя, комфорту - і кожен розуміє, що мусить докладати зусиль. І далі ти просто вибираєш свої варіанти. Мій був ось такий. Вивчити за пів року мову програмування і почати працювати в цьому напрямку, заробляти - це вимагає таки зусиль. Але я своїм вибором задоволений. І іншим його також раджу. Навіть якщо “не зайде” чи ти не будеш із цим працювати - все одно це допоможе тобі краще розбиратися в сучасному світі технологій.

- І я вам скажу, що безкоштовні та платні курси, в принципі, дають однаковий рівень знань для початківців, тому витрачатися на навчання на перших порах немає сенсу, - радить зі свого боку Максим.


“ЛЕКЦІЙ НЕ ЧИТАЮ - ВВАЖАЮ, ЩО МОТИВУВАТИ СЕБЕ ТРЕБА САМОМУ”

- Чи допомагає в роботі програмістом те, що ви - військові, тобто люди певного штибу, які мають поняття про дисципліну, структуру, ієрархію? Бо айтівці - це люди, скажімо, трохи протилежної формації, більш вільні, не визнають рамок та графіків, тощо...

- У мене завжди був режим дня, ще до війська, - каже Станіслав Козар. - Ну і 19 місяців служби ще по інерції якийсь час тримали в тонусі. Усе змінилося тільки зараз, коли у нас вдома є 2-місячна дитина, яка не дозволяє тобі вибудовувати жодні графіки (сміється).

- Я казав, що виріс у військовій сім'ї, тому не уявляю себе поза дисципліною, - каже Максим. - Крім того, дружина зараз і далі працює в ДПСУ, дітей зранку треба розвести по школах - без режиму тут ніяк, навіть на пенсії. У мене принцип такий: маю дві руки, два ока і одну голову. І ними роблю те, що можу, - викладаюсь на 100%. Поки ще не було такого, щоб мене на службі чи зараз у сфері ІТ відчитали, що я десь схалтурив. Навіть якщо це так виглядатиме - ну, всяке може бути, ми усі люди, часом помиляємося, - я знаю, що виклався на всі сто, просто не вийшло, може.

- Крім вас у штаті нема більше військових-програмістів?

- Чому ж, є, - відповідає Стас.

- Тобто ви не винятки у Мукачеві?

- Ні, не винятки, - каже він. - Є люди, котрі закінчували військові кафедри в університеті зі званням молодших лейтенантів. Є строковик - також із ДПСУ, до речі.

- І ще є один військовий, який також був в ООС, під Маріуполем вони стояли. Він у нас сисадміном працює, - додає Максим.

- То вас ціла компанія!

- Так, тільки ми мало перетинаємося, бо зараз дистанційка, зрештою, і працюємо в різних проєктах.

- А чи ви радите своїм співслужбовцям долучатися до ІТ-світу після війська?

- Мене питали про роботу декілька чоловік, тому що непогана зарплата, робота в колективі, соціалізація, знову ж таки, - каже Максим. - Але я всім раджу спочатку сісти вдома і пройти онлайн-курси. Спробуй, чи піде, а тоді через місяць ще раз до
мене звернешся - порекомендую. Поки що після таких порад не звертався ніхто (сміється).

- Людина повинна зацікавитися сама, агітувати тут нема сенсу, хіба що порадити чи підказати, як свого часу підказали мені, - каже Стас. - Але питають часто. Я усім насамперед раджу курс на Prometheus.

Цікавлюся передусім у Максима Козлова, чи запрошують ветеранські організації - щоб розказав свою історію для прикладу іншим, натякнувши таким чином, як і куди далі рухатися після ЗСУ.

- Розумієте, якщо людина, котра звільнилася з війська, має мету, то досягне її в будь-якому випадку. Один хоче бути тренером з тенісу, інший створив свою охоронну фірму - маю таких знайомих, вони хотіли себе знайти і знайшли. А той, що не хоче, чи
каже, що його повинна забезпечити держава, - йому що не дай, все буде не так. Саме тому я до таких от, умовно, лекцій у ветеранських організаціях ставлюся з пересторогою.

Але якщо мене питають, де працюю - розказую з гордістю. Чому з гордістю? Тому що коли звільнявся зі служби, стільки “демотиваторів” кругом мене ходило! “Та куди ти там підеш? Кому ти там потрібен? Та нічого з того не вийде!”. Може, це їм на зло у мене все так добре і склалося, - сміється Козлов.

Насамкінець зауважує: для того, аби сьогодні стати програмістом, особливих навичок чи знань не потрібно. Інтеграли тут не обчислюють, каже він, вищої математики тут нема. Шкільна математика, формальна логіка і синтаксис - все, що вам знадобиться для початку. Ну, і бажання. Оце - найголовніше.

Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото з особистих архівів Максима Козлова та Станіслава Козар

​Від держслужбовця – до айтішника: історія про те, що в сфері ІТ знайдеться місце для кожного.

Життя команди SEP 23, 2020

Від держслужбовця до айтішника: історія про те, що в сфері ІТ знайдеться місце для кожного.

Кожен хоча б раз думав над тим, щоб круто змінити своє життя і почати займатися чимось геть іншим, ніж до того. І часто на думку спадає сфера інформаційних технологій — адже це одна із найбільш перспективних галузей в Україні, яка дужестрімко розвивається. Володимир — frontend-розробник. Простою мовою — він створює всю візуальну частину сайту, яку бачимо ми з вами, користувачі. Меню, кнопочки, картинки, які ви бачите на сайті — усе це створюють frontend-розробники. Але до того, як стати програмістом, Володимир був держслубовцем. Закінчив юридичний, працював за фахом… та в якийсь момент вирішив змінити своє життя. Про стереотипи, особисту мотивацію та, без перебільшення, рівні можливості для кожного — бесідуємо з Володимиром Омелянюком, програмістом TransoftGroup.

«Змінювати роботу і шукати краще місце для себе — нормально. Навіть якщо це кардинально».

— Чому ви вирішили змінити вид діяльності?

— У певний момент я усвідомив, що держслужба — це історія не про мене. Маю дуже багато знайомих юристів, але мало хто з них перебуває у такому фінансовому стані, у якому б я хотів бути. Можна і тут досягти великих висот, звісно, але це значно складніше, як на мене. Плюс, я займаюся спортом все життя і захотів спробувати себе в ролі тренера, відкрити спортзал. Я спробував, у мене було багато клієнтів, але знов-таки я відчув, що це не моє: у такому разі ти маєш займатися тільки спортом і більше нічим. Приділяти цьому весь свій час. Це теж не про мене.

— Не страшно було наважитися на такі кардинальні зміни?

— Це вже такий архаїзм — боятися змінювати роботу — і від нього варто відмовлятися. На заході це нормальна практика —змінити роботу. Ти найманий працівник, нікому нічого не винен. На якомусь етапі люди розходяться, і це — нормально. В ІТ я теж не одразу прийшов. Я пішов до іншої компанії, постажувався півтора місяця — і пішов звідти. Там мені запропонували роботу, якою я не хотів займатися принципово: це обмежувало мої можливості в майбутньому, тобто максимум, якого я міг досягнути в тій компанії, був дуже низьким. Тож я пішов. А десь приблизно через пів року я потрапив сюди, у TransoftGroup.

«Щоб «гребти гроші лопатою», треба багато працювати і постійно вдосконалюватися».

— Є такий стереотип, що варто тільки піти в ІТ і ти одразу почнеш багато заробляти. Що ви про це думаєте?

— Людям властиво навіть не стільки заздрити, скільки не вникати глибоко в суть питання. «Мені хтось сказав, що вони там купу грошей отримують, і значить я туди піду», — може, є і таке, я не виключаю даної можливості. Але здебільшого треба багато працювати, аби досягти чогось — як і в плані зарплати, так і в плані самої роботи.

— Як це відбувалося у вашому випадку? Як ви вчилися?

— Я вчився онлайн. Кожен день по 3-4 години. І це простіше, ніж я б вчився декілька місяців, але по 10-ть годин на день. Це важко, бо ти не сприймаєш стільки інформації одночасно. Також це занадто велике навантаження, як на мене. Потрібно, щоб знання засвоїлися, «осіли» в голові. Але так довго вчитися — теж питання мотивації. Я навчався більше року, десь рік і три місяці. Те саме, маючи поруч хорошого наставника, можна засвоїти за пів року. Це все не так просто, як може здатися на перший погляд. Я закінчив одну частину курсів, другу, третю… і всі ці знання потрібно підтримувати, щоб бачити цілісну картину, щоб ти міг рухатися далі. У нашому випадку «далі» — це той добрий початок, де хтось візьме тебе на роботу, буде готовий вчити, допомагати. Мені в цьому плані з TransoftGroup пощастило.

«Можливість заробляти гроші тут, вдома — є. Але наші люди не хочуть розвиватися».

— Як ви оцінюєте себе зараз? Сильно змінилися за той час, що тут працюєте?

— Я тут працюю півтора року і вважаю, що багато чому навчився. Якщо порівнювати те, яким у плані знань і навичок я прийшов сюди і те, ким я є зараз, то різниця кардинальна. І я думаю, що це в кожного так. Крім того, робота в команді завжди трохи стимулює — тобі підкажуть, допоможуть, направлять. У нас над сайтом Allo.ua працює дуже багато людей. Для ринку Закарпаття це — величезна компанія. Та все одно нам не вистачає спеціалістів. Для багатьох простіше поїхати на заробітки за кордон.

— З чим це пов’язано, така нестача кваліфікованих кадрів?

— Люди не люблять працювати головою, не люблять старатися на перспективу. І найбільший мінус багатьох — це те, що багатьом не подобається вчитися. Для чого це робити, якщо я вже щось та й умію? Але вчитися, вдосконалюватися потрібно, якщо ти хочеш досягти більшого. Багато хто з моїх знайомих спробував – половина з них відпадає на етапі просто почитати про це. У період навчання відсіюється ще 80 відсотків. У кінцевому результаті лишається близько 10-ти відсотків, які реально йдуть у цю сферу і залишаються, стаючи хорошими фахівцями. Водночас це не ті, хто найрозумніший, а ті, хто найбільш цілеспрямований і наполегливий. Звісно, талант грає свою роль, але важливу роль відіграє те, наскільки ти хочеш працювати в ІТ і що готовий для цього зробити. Я люблю порівнювати життя зі спортом. У спорті як: ти прийшов — ти пашеш — ти отримуєш результат. Те саме й тут. Працюй багато, наполегливо — і буде результат.

Що робити тим, хто роздумує над сферою ІТ, але ніяк не може наважитися?

— Коли перша спроба піти в ІТ-сферу провалилася, не було бажання все кинути?

— Перший раз, коли зробив спробу попрацювати в ІТ, я був дуже натхненний, готовий був гори звернути і ламати комп’ютер навпіл (сміється, - ред.), але мої сподівання не справдилися, майже опустилися руки. Я два тижні нічого не робив, не міг зібратися, був морально розбитий. Але до місяця часу — і я пішов вчитися далі. Такий страх на старті є у всіх, думаю.

— Що б ви порадили тим, хто також хоче змінити рід діяльності, але вагається?

— По-перше, не вагайтеся. По-друге, наполегливість, розвиток, відданість справі — це мають бути ваші головні супутники. по-третє, почитайте, хто чим займається. І не лише серед програмістів. Варіантів — маса. Ти можеш бути класним юристом в ІТ-компанії. Хорошим менеджером, управлінцем. Вчителем англійської. Займатися улюбленою справою, але за зарплату, на порядок вищу, ніж поза цією сферою, і в хороших, комфортних, сучасних умовах. Тобто не обов’язково йти так званим «технічним шляхом» — тут знайдеться місце для кожного.

Мирослав Добра: ""Можливо, колись і захочеться в Лаос, але зараз добре працювати з командою в Мукачеві...""

Життя команди AUG 28, 2020

Один із кращих айтішників Закарпаття, Мирослав Добра, в інтерв'ю розповів про те, коли чекати пік розвитку ІТ-галузі в регіоні й чому для цього потрібні дороги; чому дітям у школі важливо вчити мови програмування — так, як іноземні; та чому в команді в Мукачеві працюється краще, аніж у самоті десь на Лаосі чи в Камбоджі.

Весь матеріал читайте за посиланням.

ГОВЕРЛА 2019

Життя команди AUG 5, 2020

В літній день 3 серпня вирішили підкорити Говерлу, і ця мандрівка стала найсправжнісіньким челенджем. Хтось відразу ж після спуску був готовий піднятися вдруге, а хтось навпаки, ймовірно, більше ніколи не захоче. То був важливий день — день випробування своїх сил, і це круто, що ми все ж таки не здалися при перших же труднощах і досягнули мети.