Атовці стають айтівцями

Життя команди DEC 7, 2020


Цю історію вдалої соціалізації розповіли Укрінформу програмісти ІТ-компанії з Мукачева Максим Козлов та Станіслав Козар. Обидва мають стосунок до збройного захисту Батьківщини: Максим - прикордонник, Станіслав - строковик Нацгвардії. Обидва були в АТО і багато бачили. Але говоримо ми не тільки про тодішні події, а і про один із напрямів, де військові - люди, що мають витримку та дисципліну, можуть знайти себе після служби. Хлопці переконують, що айтівцем може стати кожен атовець - тут головне не вища математика, а бажання рухатися вперед.


“КОЛИ ПОВЕРНУВСЯ З ОБ'ЄКТА В ДОНЕЦЬК - НАД В/Ч ВЖЕ ВИСІВ РОСІЙСЬКИЙ ПРАПОР”

Розмову з чоловіками починаємо, звісно ж, зі спогадів про службу.

- Моє перебування в армії - це не був вибір професії. Йшов 2014 рік, і я не хотів стояти осторонь, тому пішов служити. На той час за плечима уже був університет та пів року роботи в банку, - каже Станіслав Козар. - Ми несли службу в Донецьку. Наша
частина 3023 розташовувалася в самому місті, у Куйбишевському районі. Це були внутрішні війська, ми мали завдання по охороні особливо важливого об'єкту - складів із тротиловим запасом.

У червні нашу частину захопили. Я тоді саме ніс службу на об’єкті, біля складів. Як потім розповідали, прийшли “зелені чоловічки”, переговорили з командиром і сказали, що вони його сім'ю можуть привести в будь-який момент, поставити тут на коліна перед ним та вбити - ну, або він здає частину.

Коли ми приїхали з охорони об'єкта - на частині уже висів російський прапор. Хто саме там перебував на той момент - так звані “ополченці” чи російські військові, не знаю. Напевно, перші були виконавцями, другі командували процесом. Мені пощастило, що один із товаришів мав тітку в Донецьку. Вона привезла нам цивільний одяг, бо у формі ми б далеко не відійшли: місто на той час уже патрулювалося бойовиками.Так ми змогли виїхати звідти. Решту строку я дослужував у Львові. Тоді не було такого поняття, як закінчення терміну, бо нового призову не було. І в мене вийшло так, що замість 9 місяців я прослужив 19, - каже Станіслав Козар.


“МИ ЇХАЛИ НА СХІД ІЗ ЧІТКИМ УЯВЛЕННЯМ, ЩО ОСЬ-ОСЬ ВИПРЕМО ВОРОГІВ ЗВІДТИ”

- У мене історія простіша: мої батьки були військовими. У дитинстві об'їздили пів світу, якось жили навіть в Таджикистані. Я під час служби також пожив у різних регіонах України, але осіли і батьки, і я тут, у Мукачеві, - розповідає Максим Козлов.

Він прикордонник, підполковник ДПСУ, і в подіях 2014 року брав участь саме у складі прикордонної служби.

- Це була Луганщина, Красна Талівка, Станично-Луганський район. Тоді ми ще не оговталися від Криму - і одразу запалало на східному кордоні, почалися якісь незрозумілі рухи і дії, - пригадує Козлов. - На базі Західного регіонального управління ДПСУ були сформовані дві маневрені групи - третя та сьома. І коли треба було в черговий раз міняти їх на ротації, виявилося, що нема ким. Вийшло так, що я у званні підполковника пішов начальником кулеметного взводу. Я тих хлопців із “трійки”
перед їхнім від'їздом на Схід готував на навчаннях. А тут вийшло, що поїхав їх міняти.

Ми потрапили туди в липні, якраз в розпал обстрілів “Градами”. Якщо чесно, йшли з такими настроями, що ось-ось випремо їх звідти і все заспокоїться. Але вже за два місяці стало зрозуміло, що ні. Ми вийшли звідти по ротації в 10 числах серпня, а в 20-х вже мали Іловайськ. І вже було ясно, що “ось-ось” не настане.

Бачив, як з тої сторони москалі по нам гатять, був під обстрілами постійно. Якось наш табір згорів, добре, що документи залишилися. Нас досить швидко поміняли, тому що ми жили в молодому сосновому лісі, на так званому “нулі” - позиції постійно під обстрілами. Після нас туди вже ніхто не заходив. Ну бо справді неможливо було стояти: тільки щось відбудується - і одразу зноситься вщент. Останні три дні в 40-градусну спеку ми були без води. Я маю фото з того часу - ми там всі чорні від сажі. Словом, вогню ми нюхнули. Але виїхали нормально. Вважаю, це тому, що у нас були кадрові військові, тобто: наказ, виконання, ніякої самодіяльності. Дуже важливо ще: не пили. Рахували секунди від вистрілу до підриву снаряду, тоді по команді бігли і гасили. Якби не було такої самоорганізації та дисципліни - згоріли б там заживо! А так повернулися без втрат.

Я прослужив у ДПСУ до 2019 року, а тоді вийшов на військову пенсію. Були думки про те, що в 50 років ти вже нікому не потрібен, - а сидіти на пенсії і рибу ловити не хотілося. Тому взявся до перекваліфікації.


“ЩЕ НА СЛУЖБІ СЛУХАВ ОНЛАЙН-КУРСИ ТА РОБИВ ДОМАШКИ”

- Програмування було вашим варіантом соціалізації, я так розумію? Вибір був лише в тому, чим саме далі займатися?

- Я ще за два роки до пенсії вирішив, що піду саме в IT-сферу, - каже Максим Козлов. - І готуватися почав заздалегідь. Мав навички роботи із мовами програмування, але вирішив, що треба знати щось іще, крім Pascal. Самостійно вивчив на онлайн-платформі Python і JavaScript. Дивився лекції, виконував домашні завдання. Але після курсів зрозумів, що це все прекрасно, але у нас в Мукачеві з цим не працюють, тому почав вивчати PHP.

Цікавлюся, чому обрали саме програмування. Адже Стас економіст, Максим військовий, можна ж було першому в банку працювати, другому - викладати, наприклад...

- Я до служби в армії працював економістом в банку, - каже Станіслав. - Але зрозумів, що грошей, які я там заробляв, не надто достатньо для життя. Друг порадив спробувати програмування - пройди, мовляв, курси на Prometheus (українська платформа безкоштовних онлайн-курсів університетського рівня. - ред.), якщо тобі “зайде”, то буде дуже непогано. Це був онлайн-курс Гарвардського університету. На той момент у мене навіть комп'ютера не було, аби вчитися, - я попросив батьків мені його купити. Пізніше пройшов ще одні курси в Ужгороді. Було досить важко мені, непідготовленій людині, у це занурюватися. Але тоді в списку на Prometheus знайшов мукачівську компанію, яка давала очні курси з програмування. Був здивований, що у нас у містечку таке є. Подав заявку, що мені потрібна допомога офлайн-групи. Так потім у цій компанії і залишився працювати. Зараз уже чотири роки.

- У мене перша освіта інженерна, та від програмування далека. Але я цікавився мовами програмування, знав Delphi, застосовував це в роботі в ДПСУ - створював бази даних, програми різні, воно мені підсобляло. Ну а за мовою PHP теж прийшов на курси в мукачівській компанії. Мене це влаштовувало, бо не треба нікуди їхати з міста і була перспектива роботи. Курси закінчилися в березні, коли мені ще лишалося дослужити 4 місяці. Утім, наказ я отримав 2 серпня, а вже 7-го мене взяли на роботу як програмувальника. На пенсії так і не побував, - сміється Максим Козлов.


“ПТСР ДОГАНЯЄ, КОЛИ ЗАЙНЯТИСЯ НІЧИМ”

- А була мотивація внутрішня? Адже кажуть, що важко соціалізуватися після служби у війську, мовляв, стреси, травми даються взнаки, посттравматичний синдром...

- Ну, для синдрому - це ще рано. Він через 7 років наганяє людину, американці досліджували, - каже Максим. - Як правило, воно “доганяє” тоді, коли людина не соціалізована. Навіть якщо і виплати є, і пенсія, але зайнятися нічим — людина починає вдаватися до спогадів, і далі вже накриває. Я вам скажу зі свого досвіду, що стараєшся якось сильно не заглиблюватися в ті спогади. Взагалі. Найцікавіше, що мені не було там страшно. Але іншим разом як згадаєш, як почнеш аналізувати - думаєш: ну, блін, як я звідти живим вийшов?...

- Щодо мене, то просто є розуміння: там - то було там, а тут ти мусиш жити іншими поняттями. Тебе ніхто не забезпечує і тобою не керує: сам собі ставиш завдання і сам їх виконуєш. Ну і шукаєш для цього засоби, - каже Станіслав. - Кожен має власне поняття про здобутки, якийсь рівень життя, комфорту - і кожен розуміє, що мусить докладати зусиль. І далі ти просто вибираєш свої варіанти. Мій був ось такий. Вивчити за пів року мову програмування і почати працювати в цьому напрямку, заробляти - це вимагає таки зусиль. Але я своїм вибором задоволений. І іншим його також раджу. Навіть якщо “не зайде” чи ти не будеш із цим працювати - все одно це допоможе тобі краще розбиратися в сучасному світі технологій.

- І я вам скажу, що безкоштовні та платні курси, в принципі, дають однаковий рівень знань для початківців, тому витрачатися на навчання на перших порах немає сенсу, - радить зі свого боку Максим.


“ЛЕКЦІЙ НЕ ЧИТАЮ - ВВАЖАЮ, ЩО МОТИВУВАТИ СЕБЕ ТРЕБА САМОМУ”

- Чи допомагає в роботі програмістом те, що ви - військові, тобто люди певного штибу, які мають поняття про дисципліну, структуру, ієрархію? Бо айтівці - це люди, скажімо, трохи протилежної формації, більш вільні, не визнають рамок та графіків, тощо...

- У мене завжди був режим дня, ще до війська, - каже Станіслав Козар. - Ну і 19 місяців служби ще по інерції якийсь час тримали в тонусі. Усе змінилося тільки зараз, коли у нас вдома є 2-місячна дитина, яка не дозволяє тобі вибудовувати жодні графіки (сміється).

- Я казав, що виріс у військовій сім'ї, тому не уявляю себе поза дисципліною, - каже Максим. - Крім того, дружина зараз і далі працює в ДПСУ, дітей зранку треба розвести по школах - без режиму тут ніяк, навіть на пенсії. У мене принцип такий: маю дві руки, два ока і одну голову. І ними роблю те, що можу, - викладаюсь на 100%. Поки ще не було такого, щоб мене на службі чи зараз у сфері ІТ відчитали, що я десь схалтурив. Навіть якщо це так виглядатиме - ну, всяке може бути, ми усі люди, часом помиляємося, - я знаю, що виклався на всі сто, просто не вийшло, може.

- Крім вас у штаті нема більше військових-програмістів?

- Чому ж, є, - відповідає Стас.

- Тобто ви не винятки у Мукачеві?

- Ні, не винятки, - каже він. - Є люди, котрі закінчували військові кафедри в університеті зі званням молодших лейтенантів. Є строковик - також із ДПСУ, до речі.

- І ще є один військовий, який також був в ООС, під Маріуполем вони стояли. Він у нас сисадміном працює, - додає Максим.

- То вас ціла компанія!

- Так, тільки ми мало перетинаємося, бо зараз дистанційка, зрештою, і працюємо в різних проєктах.

- А чи ви радите своїм співслужбовцям долучатися до ІТ-світу після війська?

- Мене питали про роботу декілька чоловік, тому що непогана зарплата, робота в колективі, соціалізація, знову ж таки, - каже Максим. - Але я всім раджу спочатку сісти вдома і пройти онлайн-курси. Спробуй, чи піде, а тоді через місяць ще раз до
мене звернешся - порекомендую. Поки що після таких порад не звертався ніхто (сміється).

- Людина повинна зацікавитися сама, агітувати тут нема сенсу, хіба що порадити чи підказати, як свого часу підказали мені, - каже Стас. - Але питають часто. Я усім насамперед раджу курс на Prometheus.

Цікавлюся передусім у Максима Козлова, чи запрошують ветеранські організації - щоб розказав свою історію для прикладу іншим, натякнувши таким чином, як і куди далі рухатися після ЗСУ.

- Розумієте, якщо людина, котра звільнилася з війська, має мету, то досягне її в будь-якому випадку. Один хоче бути тренером з тенісу, інший створив свою охоронну фірму - маю таких знайомих, вони хотіли себе знайти і знайшли. А той, що не хоче, чи
каже, що його повинна забезпечити держава, - йому що не дай, все буде не так. Саме тому я до таких от, умовно, лекцій у ветеранських організаціях ставлюся з пересторогою.

Але якщо мене питають, де працюю - розказую з гордістю. Чому з гордістю? Тому що коли звільнявся зі служби, стільки “демотиваторів” кругом мене ходило! “Та куди ти там підеш? Кому ти там потрібен? Та нічого з того не вийде!”. Може, це їм на зло у мене все так добре і склалося, - сміється Козлов.

Насамкінець зауважує: для того, аби сьогодні стати програмістом, особливих навичок чи знань не потрібно. Інтеграли тут не обчислюють, каже він, вищої математики тут нема. Шкільна математика, формальна логіка і синтаксис - все, що вам знадобиться для початку. Ну, і бажання. Оце - найголовніше.

Тетяна Когутич, Ужгород.

Фото з особистих архівів Максима Козлова та Станіслава Козар